Чорнобиль 

24 роки

потому

     Сьогодні, 26 квітня 24 роки тому о першій годині 23 хвилини ночі, на Чорнобильській атомній станції стався вибух четвертого енергоблоку. Подія, яка стане однією з найбільших трагедій у світі. Подія, після якого слово Чорнобиль стане не назвою населеного пункту, а назвою трагедії. Подія, завдяки якому Україна стане відомою … чорною точкою на карті світу. Сьогодні країни, яких торкнулася ця трагедія, згадують жертв аварії.

      Тисячі працівників міліції, пожежних та співробітників інших служб несли службу в містах Прип’ять, Чорнобиль, 30-кілометровій зоні відчуження в складних екстремальних умовах. Міністерство внутрішніх справ вживало найдійовіших заходів щодо підтримання евакуації населення та охорони в місцях тимчасового розселення евакуйованих людей, організації руху транспорту, пожежної безпеки, забезпечення цілодобового пропускного режиму по периметру 30-кілометрової зони.

    – Часто згадую проводи на армійську службу, - розповідає Віктор Олександрович Рудий, ліквідатор наслідків аварії, а нині старший прапорщик міліці. – Особливо батькові слова: "Не підведи мене, синку. Нехай наше прізвище вимовляють з честю”. З того моменту якось особливо врізалось у свідомість – служити потрібно по честі, зразково виконуючи усі поставлені переді мною завдання.

  
    Саме тому, коли нежданно сталась Чорнобильська трагедія, рядовий Віктор Рудий з іншими солдатами беззаперечно виїхав до зони лиха виконувати наказ керівництва. Куди їх направляють та з якою метою, хлопці дізнались лише після прибуття до Києва, звідки їм простелявся шлях безпосередньо до лиховісної Чорнобильської АЕС. 

     Тоді молодість сміялась в обличчя прихованій небезпеці, яка із диявольським оскалом виплескувала з розірваної рани атомного реактора пекельний всезнищуючий вогонь, а з ним і те зло, що калічить та вбиває будь-який прояв життя. Але ж новоприбулим слодатам мало про що говорило слово "радіація”. Та й справжніх розмірів радіоактивного впливу, викликаного аварією, ніхто з них не знав. Так, чули. Кажуть, небезпечно. Це тепер дані щодо рівнів радіації, зафіксовані на той час в документах, лякають: „Перше донесення опергрупи МВС УРСР із Прип’яті в міністерство про радіаційну обстановку показувало, що вона є дуже складною. Так, в зоні реактора рівні радіації були до 200 Р/год, в радіусі 3 км – 20-40 Р/год, в м. Прип’яті – від 300мР/год до 20Р/год, в м. Чорнобилі – 3-10 мР/год”. Та коли не бачиш усюдисущого ворога на власні очі, не відчуваєш (звісно, до певного часу) його смертоносного дихання, то й думати нема про що. 

      Як згадують ліквідатори, які працювали в зоні аварії на ЧАЕС безпосередньо після лиха, спочатку в перші дні вони харчувались продуктами, що були привезені з собою, або ж продуктами, які можна було придбати в магазині. Зрозуміло, змінної одежі та обмундирування не було. Та вже з 2 травня питання харчування та заміни одежі були в основному вирішені. За спогадами Віктора Олександровича, молодих солдатів більше хвилювали щедрі сніданки, обіди та вечері. А що ж потрібно було ще радянському солдату строкової служби? Після тих до волі мізерних страв, якими хлопців годували у військовій частині, просто очі розбігались від розмаїття фруктів, овочів, молочних продуктів та інших яств. Бувало навіть вмивались водою „Боржомі”. 

      За проведені на ЧАЕС три з половиною місяці у якості часового по охороні Віктору Олександровичу довелось побачити на власні очі усі жахи, що несла з собою катастрофа. Він став свідком однієї з страшних картин, коли три гелікоптера, закидаючи у розірваний енергоблок колби зі свинцем, самі потрапили у пекельне жерло. Ще один гелікоптер віднесло в сторону, але й він спалахнув, немов сірник. Байдуже, що пожежні в ту ж мить почали тушити вогнище. Рівно десять секунд – і від залізного птаха залишились лише обвуглені обідки. Що вже говорити про екіпаж, який складався з трьох-чотирьох чоловік...

     Для того, щоб прибрати радіоактивний гравій, який накопичувався довкола після вибуху, за окрему плату залучали людей. Але це було вкрай небезпечно через величезний радіоактивний фон. Відтак на допомогу людям доставили два екскаватори іноземного виробництва, так звані „японські роботи”. Звичайно ж, усі спостерігали за запуском новинки. Обидві машини запрацювали, та ненадовго. Буквально через декілька хвилин один з екскаваторів просто „заглух”. Теж саме сталось з іншим. 

      Навіть залізо не витримало. А люди витримували. Мусили витримувати, оскільки залишались вірними присязі, сумлінно виконуючи свій обов’язок, докладаючи значних зусиль, щоб виправити безглузду помилку техніки. Чи був хоча б якийсь захист для ліквідаторів? Як згадує Віктор Олександрович, окрім марлевої пов’язки, яку називали „пелюстком”, більше нічого. 
– На Чорнобильську АЕС у той час приїздили закордонні делегації, - згадує В.О. Рудий. – Як раз під час перебування однієї з них наша зміна заступила на чергування. Цього дня нам повідомили, що рівень радіації знизився майже до безпечного рівня, тому ми можемо зняти марлеві пов’язки.

      Відтак на територію станції увійшли закордонні експерти – усі в захисному обмундируванні, у „скафандрах”. Представник з Японії раптом підійшов до мене, пильно роздивився і спитав через перекладача: „Це у вас роботи стоять на пропускному посту?”. Звичайно, йому пояснили, що усі ми – живі люди. Почута відповідь викликала у іноземця величезний подив і недовіру. Він узяв мене за руку, а потім, знявши захисну рукавицю, ще з більшою недовірою почав щупати моє обличчя. Пересвідчившись у тому, що я дійсно з крові та плоті, японський експерт з ще більшим подивом відійшов і мовчки наздогнав інших своїх колег.

Чорнобильська сосна
     

 Ще багато чого довелось побачити і пережити мужнім молодим хлопцям, серед яких був і рядовий Віктор Рудий. Його самого 14 грудня 1986 року відправлено додому. У зв’язку зі змінами у складі крові. Після того Віктору Олександровичу довелось лікуватись у Київському військовому госпіталі, де йому декілька разів робили переливання крові.

      Вже в перші післячорнобильські роки медики робили сумні прогнози на майбутнє щодо здоров’я ліквідаторів. Вони будувалися на наукових дослідженнях, об’єктивних даних стану здоров’я чорнобильців та врахуванні перебігу і ускладнень захворювань, викликаних радіацією. Але тоді ніхто не примушував себе замислюватись над серйозністю ситуації, навіть хворі відмахувалися від лікарів, сподіваючись, що „час вилікує все”. Не вилікував. І сьогодні ми відчуваємо, що ці прогнози, на жаль, здійснюються.

    З болем у голосі та сльозами на очах Віктор Олександрович згадує своїх побратимів, яких рік за роком все меншає. З усіх, хто був у зоні лиха разом з ним наразі залишилось близько 25 відсотків.

    Двадцять років пройшло з того часу, але й сьогодні у старшого прапорщика міліції Рудого від пережитого не загоїлись рани, передусім душевні. Та не зважаючи на це, він продовжує радіти кожній миті, подарованій життям. А ще він залишився вірним присязі та своєму обов’язку, тим самим виправдав довіру свого батька. Без сумніву, люди, говорячи про нього, прізвище Рудий вимовляють з честю.

     Ми щиро дякуємо і Віктору Олександровичу, а також усім ліквідаторам аварії на ЧАЕС за мужність і героїзм, самовідданість і рішучість, проявлені Вами на ризик власному життю та здоров’ю під час виконання відповідальних завдань.